ка, що завернула голову його синові. Він стояв гордий і твердий як скала.
— Ваше Преосвященство, я прийшла, щоб ви мене побачили… Ви мене відцуралися, але ви мене не знали. А тепер глядіть на мене, заки мене відтрутите від себе. Я та, що любить, і що знайшла взаїмну любов; крім тої любови нема у мене нічого на світі. Я бідна дитина, котру знайшли під дверми сеї церкви, ви видите мене у своїх ніг, ви видите, що я не значу нічого, що я безсильна і піддаюсь з покорою. Що-ж значить у вас мене позбутися, коли вам того захочеться. Ви лиш пальцем рушите і мене вже нема… Але що-ж поможуть сльози! Треба знати, що кого болить. Аж тоді може чоловік стати милосерним. Ваше Преосвященство! Я хотіла сама взятися за свою справу. Я не знаю нічого, я знаю лиш, що люблю і що маю взаїмну любов… Чи-ж того не досить? Любити, любити та ще і про те говорити!
Так розповідала вона в своїй простоті уриваним голосом а пристрасть її ставала чим раз більша. То була любов, що так з неї говорила. Вона розказувала сміливо, бо набрала відваги. Поволи і головку підняла.
— Ваше Преосвященство, ми любимось. Він же певно вам все розповів, як то було. Я сама себе не раз питала, і все якось не могла знайти відповіди… Ми любимо одно другого; коли то що злого, то простіть, бо не ми тому винуваті; то взялося десь з тих дерев, з того каміння, що довкола нас було. Коли я зміркувала, що стала любити, то вже і за пізно було, щоб його позабути… Хіба-ж можна тепер, щоб я його не любила? Ви можете його до себе прикувати, можете його оженити з другою, але того вже не зробите, щоб він мене не любив. Він загине без мене так, як я загину без него. Хоч його і нема коло мене, то все-ж таки я то чую, що він при мені, що ми вже на віки не розлучимось, бо одно взяло серце другому. Мені досить лиш очі примкнути, щоби його побачити, бо він жиє в мені. В нас нема ні каплі крови, щоби на ціле життя не плила в нас для нас обоїх… Ви-ж нас не розлучите, не розірвете? Наша любов то Божа, дайте-ж нам любитися!
Він споглядав на неї, як вона стояла черед ним на колінах, молоденька і свіжа, як та пахуча квіточка, в своїй щоденній свитині. Він слухав її чаруючого голосу, що ста-
