трими вона все була окружила, розплилася десь була навіть і та біла хмарка Пречистої Діви; осталася ще лиш одна могила.
Безсильна вилася вона в корчах як та христіянка первісної церкви, котру гнув до землі первородний гріх, скоро не прийшла її в поміч надприродна сила. В тім кутику свого прибіжища, де тихо було як в могилі, чула вона, як відзивався на ново первородний гріх і голосно тріюмфував над її вихованням. Коли до кілька хвиль не прийде її в поміч яка незвісна сила, коли довкола неї не проснеться все до нового життя і не поспішить її в поміч, то вона певно буде мусіла піддатися і себе згубити. „Боже мій, Боже, чого Ти мене опустив?” Вона припала на своїй постелі на коліна так маленька, так ніжненька, і чула, що вже смерть до неї надходить.
Досі ще за кождий раз додавав її сил в послідній хвилі її розпуки свіжий воздух. Ласка Божа вертала назад до неї і вона знов опамятувалася. Вона скочила отже босими ногами на поміст і побігла чим скорше до вікна. Там почула вона знов ті голоси, там знов дотулились її волосся невидимі крила. Святі з побожних оповідань стали знов виходити з поміж дерев і каміння та стали її окружати. Її непорочність, її доброта і все, що в ній лиш було доброго, вернуло знов до неї і спасло її. Вона перестала вже боятися, була вже безпечна, свята Агнія приступила знов до неї і другі святі дівиці уносилися весело в горі понад нею. З далека наспів до неї якийсь голос відваги, рознісся якийсь довго невтихаючий шепіт побіди, що мішався з легеньким нічним вітром. Так віддихала вона цілу годину теплим свіжим воздухом; засумувавшись постановила радше померти як не додержати присяги. Утомлена лягла спати і заснула в страху, щоби її на другий день знов таке не приключилося, бо вона мусіла би таки піддатися, коли-б так за кождим таким нападом так її сили опускали.
Від коли Ангелика думала, що Фелисіян її не любить, стали її дійсно сили опускати і вона все була якось дуже утомлена. Вона чула рану в своїй груди, котра потайком і тихо гнала її з кождою хвилиною чим раз скорше в могилу. Зразу проявлялася її недуга лиш якимсь утомленням, відтак не ставало її духу, мусіла відкладати голку і дивилася мутними очима кілька хвиль наперед себе. Не могла чогось їсти
