Сторінка:Еміль Золя. Мрія (1932).djvu/187

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

В десятій годині загуділи орґани, Ангелика і Фелисіян увійшли в тій хвилі до церкви і повільним кроком поступали серед густої товпи цікавих до великого престола. По церкві пійшов шепіт подиву, люде витягали голови та ставали на пальцях, щоби лиш побачити молоду пару. Фелисіян, хоч був дуже зворушений, поступав все таки гордо і поважно. В чорнім одягу виглядав він ще красший, як був. А Ангелика вже таки так була гарна як ангел, так миленька і так якоюсь таємничою силою потягала до себе, що хто лиш на ню поглянув, то йому аж серце забилося в грудях. Вона мала на собі білу морову сукню, прибрану білими брабантськими коронками, посчіплюваними з собою перлами а від пояса і волянтів сукні звисали рядки прекрасних перел. На голові мала вельон з старих англійських коронок, при кріплений до волосся потрійним віночком перел. Він закривав її цілу і звисав аж до ніг. Більше не мала нічого на собі, ані одної цвітки ані одної прикраси. В тім пречуднім білім строю виглядала вона з своїми синіми як фіялочки очима і ясним волоссям як яка свята і не ішла а ніби крильми піднималася помежи товпою а за нею лиш легенько шуміла сукня.

Перед престолом уставлені були для молодят два крісла, вибиті кармазиновим оксамітом. За ними стояли на колінах Губерт і Губертина на подушках призначених для членів родини, а орґани кінчили вже вигравати привітні акорди. День перед тим дожили вони несподіваної радости; самі не знали, що на то сказати і з цілої душі дякували Всевишньому, що дав і їм дожити такого щастя як їх дитині. Губертина, як звичайно пішла була і тепер на кладовище помолитися на могилі своєї покійної матері, бо її брав дуже великий смуток, що буде тепер мусіла жити сама самісенька, коли віддасть доньку. Довго, довго молилася вона на могилі покійниці. Нараз задрожала, зірвалася і станула на рівні ноги. Покійниця далася переблагати; по трийцяти довгих літах простила вона її і з під глухої могили на знак прощення, подала її то щастя, котрого Губертина так дуже бажала, щастя, котрого може зазнати лиш та жінка, що стане матірю. Не вже-ж покійниця вислухала її в заплату за її милосердя, за то, що вона підняла колись в зимі з під порога церкви бідне, нужденне сотворіння, пригорнула його до себе а тепер з великою парадою віддала за