Сторінка:Еміль Золя. Мрія (1932).djvu/63

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

чіла в Шевроті, лиш каміння катедри. Але коли Невидимий так шептав до неї, кого-ж він заповідав, чого-ж хотіли від неї незвісні сили, що прилітали з тамтого світа і уносились в воздусі понад нею? Вона вдивилася в темряву, як коли-б гляділа, чи там хтось на ню не чекає, хоч ніхто її того не говорив, вона ждала і ждала аж і сон її зморив. Вона почула, що якась тайна сила не питаючи її, порішила про її життя.

Так плакала Ангелика на самоті через чотири ночі. Відтак стало їй лекше і вона успокоїлася. Але її туга ставала чимраз більша і росла з кождим вечером що раз більше. Щось так тяжко лежало їй на серці, що вона аж гадок не могла позбирати в своїй головці. То так щось брало її поволи під свою власть, то вся природа, то весь світ враз з широким небом переливалися в її душу. Найлекший шум розпаляв її руки а її очи лиш раз у раз гляділи в нічну пітьму. Чи може вже надходило то чудо, котрого вона сподівалася? Де-ж там, нічого не було чути, хіба якась нічна птиця зашуміла крилами. А вона вслухувалася з цілою увагою і могла вже навіть розріжнити, чи то шумить листя на вязах, чи на вербах. Може яких двайцять разів пішов її мороз по тілі, коли покотився камінь в річці, або коли яка птиця крилом шарнула по мурі. Утомлена перехилилася через поручча. Все ще нічого не видати.

Аж одного разу настала була дуже темна ніч, така, що хоч очі виколи. Щось то таки мусіло бути. Вона думала що то її лиш щось причулося, бо шум був лиш дуже тихенький, такий, що ледво що можна було його зачути, а все-ж таки не був то такий шум, який вона звичайно чула. Знов стало тихо, а вона аж дух в собі заперла. Ще раз щось зашуміло, але вже сильнійше, як перед тим, а все таки ще не виразно. Її здавалося, що то мабуть від того так шумить, що хтось там десь далеко легенько ступає по землі, що то так від кроків воздух дрожить, що хтось підходить, а вона не може ще його ані добачити ані добре дочути. Той хтось невидимий, котрого вона дожидала, виринав поволи чим раз більше з цілого її окруження, що так її лякало. Раз за разом виступав він з її мрій, як коли би мали вже сповнитися ті неясні бажання її дівочого серця. А може хіба святий Юрій, що там намальований на вікні, сував так ногами