лося по яснім місці і пересувалося попри верби. Десь поділося а відтак знов показалося, а вона все таки не могла розпізнати, що то такого.
Одного дня здавалося її, що вона бачить щось плечистого; її очи звернулися зараз на вікно від каплиці, але воно в світлі повного місяця було аж якесь темне. Від тої пори бачила вона, що та якась жива тінь стає довша, що підходить аж до її вікна і що все сунеться попід церквою з одного місця на друге. Чим більше до неї підходила, тим більше щось в ній ворушилося, щось так її непокоїло, як то буває, коли хто спогляне на нас таємничим поглядом, хоч ми не в силі того погляду зрозуміти. Отже там під деревами була таки якась жива істота, що не спускала з неї очей. Вона чула той довгий і лагідний, навіть боязкий погляд на своїх руках, на своїм лиці; вона не втікала від него, бо чула його чистоту і думала, що він походить з того краю роскоші, про котрий розказується в побожних казках. Зразу було їй якось лячно, але відтак аж майже від памяти відходила з того щастя, котрого вже була певна. Аж наконець одної ночі зарисувалася тая тінь на ясній від місяця землі в виразних чертах. Була то тінь мущини, котрого вона не могла самого видіти, бо він стояв за вербами, мущина не рушався і вона могла довго приглядатися його спокійній тіни.
Ангелика знала тепер якусь тайну. Про ту тайну не знав крім неї ніхто більше, лиш її біленька хатина. Цілими годинами лежала вона в своїй великій та широчезній постелі з заплющеними очима; вона не спала, а перед нею ставала раз-у-раз та сама тінь на чистенькім помості. Коли рано проснулася, водила очима від високої шафи до старосвітської скрині, від фаянсової посудини аж до тоалети і не могла надивуватися, що не бачить тої тіни, котрої черти так собі добре запамятала. Коли спала, то її снилося, що вона видить тую тінь, як вона пересувається поміж споловілими китицями вересу на заслоні від постелі. В сні і на яві ставала тая тінь перед нею. Тая тінь ходила за нею і вона мала аж дві тіни, хоч то лиш самі мрії снувалися по її головці. З тою тайною не була-б вона звірилася нікому, навіть і Губертині, хоч досі про все її росказувала.
Коли Губертина раз її спитала, чого вона така весела,
