Сторінка:Еміль Золя. Мрія (1932).djvu/78

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

як раз та пора безмежної добродійности, в котрій була би дала все з себе, щоби лиш бідному помочи. Коли побачила, як то не оден гірко в нужді бідує, то її брав такий жаль, що аж сльози її в очах виступали. Вона бігала до діда Маскарта, старого сліпого каліки при вулиці Долішній; сама годувала його росолом, що принесе бувало в горнятку. Так само ходила до Шутів, двоє стареньких людей — чоловік і жінка; їм було вже може по девятьдесять літ — що мешкали в пивниці при вулиці Маґльоар; до них позносила вона була старі меблі, що валялися у Губертів на поді. Та не лиш до тих, але і до богато инших убогих заходила вона; до всіх, що жили в тій части міста і кождому щось потайком підоткнула та була щаслива, коли могла їм зробити яку несподіванку і стати в пригоді. Але від того часу стала вона всюди стрічати Фелисіяна. Ще ніколи не сходилася з ним так часто, як від тої пори, коли перестала ставати у вікні, щоби його не побачити. Вона була в чим раз більшім клопоті, і вже сама міркувала, що його поступовання починає її дуже лютити.

Але при тім всім було то найгірше, що вже і добродійність почала її надоїдати. Через того хлопчиська вже і добре діло ставало її якось немиле. Давнійше давав він поміч може яким иншим убогим, але не тим, що вона, бо він перед тим до них не заходив. Він таки десь засідав на неї, чи що, а відтак лазив за нею, щоби з ними познакомитись і їх від неї собі забрати. Кілько разів зайшла до Шутів з стравою в кошику, то завсігди застала у них навіть срібні гроші на столі. Одного дня побігла вона до діда Маскарта і понесла йому цілий свій маєток, десять су, бо він раз у раз просив тютюну, а то застала у него світячу як сонце двайцятьфранківку. Коли раз зайшла була до бабусі Ґабе, то вона навіть попросила її, щоби пішла розміняти банкнот.

Ах, як-же то її було прикро, що вона така безсильна! У неї не було грошей, а він міг ними сипати. Вона була рада з того, що її убогі дістають щедру поміч, але для неї самої було то дуже прикро, що вона не могла тільки давати, як хтось другий. Він, необачний, не здогадувався, що відбирав її тим охоту до доброго діла, коли, щоби її приподобатись, хотів ще більше бути щедрим від неї і сипав грішми, поминувши вже то, що вона мусіла заєдно слухати, як всі убогі його хвалили.