було тепер діяти, щоби показатись ще більше добротливою як він? Аж сама собі не вірила, як його зненавиділа.
— Скажіть, що я вас прислав, — говорив Фелисіян дальше, — і кажіть, най вам дасть…
Ангелика, аж перестрашена, знов його перебила:
— Та-ж прецінь ліпше…
Нараз притихла, сіла на каменю і чим скорше розвязала черевики та здіймила їх із ніг ба стягнула навіть і панчохи.
— Нате вам, візьміть собі! Так прецінь ліпше. По що ще кудась ходити.
— Моя ви люба панночко! Бог да прости вам! — дякувала стара Лянбалезиха і стала таки зараз як який знаток оглядати черевики, що були ще майже новісенькі. — Я їх в горі трохи розріжу, щоби ліпше пасували… Чуєш, Тієнето, ти бовване, то-ж подякуй за них!
Але Тієнета і слова не сказала а стала лиш видирати Розі і Іванні з рук панчохи, котрі вони вже собі хотіли взяти.
Аж тепер полапалась Ангелика, що вона боса і що Фелисіян може се добачити. Вона так змішалася, що аж не знала, що робити. Боялася ступити з місця, бо міркувала, що він ще ліпше може доглянути, скоро вона встане. Нараз зжахнулася, стратила ще більше голову і стала втікати. Її маленькі ніжки так і білілися лиш по траві. Почало ставати чимраз темнійше, між деревами коло Маріїнського поля а катедрою залягла була густа темрява. Серед тої темряви нидно було лиш білі як той пух на голубі ніжки, що перебирали по землі.
Ангелика боялась води і бігла перелякана понад Шевроту, щоби дістатися до кладки. Фелисіян побіг тимчасом навправці через корчі. Він, що доси був так несмілий, став тепер ще червонійший від неї, коли побачив її босі ноги. Його грудь палило мов вогнем: то відозвалась в нім з цілою молодечою силою та пристрасть, що запанувала в нім була під першої хвилі, а котру він рад би висказати таки на весь голос. Коли здогонив її і легенько лиш її доторкнувся, мав ще лиш тільки сили, що міг вимовити дрожачим голосом:
— Я вас люблю.
Вона стала мов би остовпіла. Через хвильку споглядала йому сміливо в очи. Її здавалося, що вона гнівається на него, що його ненавидить; а то все десь щезло і замінилось
