лиш ніби в якийсь страх ніби в невисказану розкіш. Що він такого сказав, що її в груди стало так якось зовсім инакше? Що він її любить, то вона знала, а тепер коли він шепнув її ті слова до уха, то її стало чогось так дивно, що вона аж задрожала. Він став смілійший і ризкрив би був ціле своє серце перед нею, та сказав лиш ще раз:
— Я вас люблю.
Нараз взяв її якийсь ляк від милого і вона стала знов втікати від него.
Тепер вже і Шеврота її не спиняла; як та сполохана серничка скочила вона у воду, її ноги аж задеревіли від студеної водиці, а вона таки чим скорше перебиралася по ріняках. Дверці від огорода замкнулися і ніг вже не було видно.
Два дні не мала Ангелика спокою. На самоті плакала, як коли-б, Боже борони, щось злого вчинила. Раз у раз приходило їй на думку: чи вона не согрішила з тим молодим чоловіком? А може вона вже така пропаща, як ті злі женщини в побожних оповіданнях, що то віддавалися чортови? Тихо прошептані слова: „Я вас люблю” гуділи в її ухах таким громом, як коли-б виходили з присподні якоїсь невидимої, страшної сили. В тій несвідомости, в якій вона виросла, не розуміла вона, бачите, і не могла нічого розуміти.
Не вже-ж вона согрішила з тим молодим чоловіком?, Як могла, так нагадувала собі все, як то було і розважала все то, що в своїй невинности уважала за гріх. Чим же вона согрішила? Чи може тим, що бачилась з ним, що з ним говорила і нічого про те не сказала дома? Та-ж то прецінь ще нічого злого. А чого-ж вона так лякалася? Чому-ж була як коли-б не своя, як колиб в ню якийсь инший дух вступив, коли була невинна? А може то гріх в тім якімсь непонятнім невдоволенню, від котрого аж знемагала? В її серці настав якийсь страшний розлад, родились якісь слова, діялось щось такого, що її страхом переймало, заки ще могла зрозуміти, що се такого з нею діється. Кров била її в лице і вона паленіла, а зі всіх сторін несло до неї страшні слова: „Я вас люблю”. Вона не могла вже і роздумувати, лиш все плакала, аж від розуму відходила і все її ляк брав від того,
