«Не знаю, чи цього року, чи, мабуть, певніш 96. буде 20 літ моєї — хоч і не дуже показної літературної діяльности — писав він. Недолюблюючи всяких «обрядів», з якими обходять всякі ювілеї, я хотів би зазначити ці роковини, відписавши свою літературну спадщину, яка є і буде, і всі зібрані наукові матеріяли Науковому Товариству імени Шевченка. До цього мене спонукає сумна доля Мовиної літературної спадщини (Василь Мова — прим. автора), що гине в К..чих скринях, як під цуциком сіно. Мені не хотілосяб, щоб і моя спадщина зазнала такої лихої долі. Порадьте мені, будьте ласкаві, що мені чинити?»
О. Кониський порадив зв'язатися в цій справі з проф. М. Грушевським, що М. Дикарів і зробив, а за якийсь місяць уже повідомляв О. Кониського:
«Прохав я М. С. Грушевського бути моїм душеприказчиком у справі літературної спадщини. Він погодився»… А ще за якийсь час додавав: «Свою бібліотеку я теж залишу Товариству, тільки, розуміється, не тепер, бо ніпочому буде робити»…
Ця спадщина М. Дикарева варта була уваги. Досить хоч коротенько переглянути його працю, щоб пересвідчитися, який вклад він робив нею до скарбниці української науки. Були це його, як публіковані праці так і велика сила зібраного ним матеріялу з етнографії та лексики.
Свою літературну працю розпочав М. Ди-
