пруденції, розпливчастих і невиразних понять нормативного комплексу візантійського канонічного права, запозиченого через Номоканон. Звідси й абсолютно різні функціонально, насамперед, актові репертуари, внутрішні форми документів; хронологічні, метрологічні, грошові системи etc. Отже, примарність єдиної радянської (зрозуміло, для слов'янських територій) дипломатики очевидна.
Погляньмо ж на те, з чим, власне, маємо справу, тобто спробуймо в загальних рисах окреслити джерельну базу української історії права. Джерелознавство визначає поняття джерельної бази як сукупності джерел, на які спирається пізнання (у нашому випадку історично-правове) і пропонує кілька класифікацій та класифікаційних підходів в оцінці джерел. Найвищий рівень (і найменш проблематичний з точки зору суперечностей у теорії джерелознавства) — типовий, з якого безперечно виділяється як основний для історії права тип писемних джерел. Хоч, напевно, для вивчення історії покарань необхідне залучення речових джерел, а дослідження такої форми права, як звичай, не може обійтися без поведінкових та усних. Наступним “безпроблемним” класифікаційним рядом є роди, яких, по суті, вирізняється два — документальні та оповідні (наративні) джерела, з яких, самозрозуміло, нас цікавить більше перший. Хоч історик права, безперечно, мусить черпати інформацію й з наративних джерел. Проблеми — і термінологічного, і сутнісного характеру — починаються на рівні видів. У східноєвропейському джерелознавстві немає єдності в погляді на один з основних для історії права видів джерел — актових. Коротко кажучи, існує широке і вузьке трактування цього поняття. Вузьке розуміння (обґрунтоване С. Каштановим і загалом прийняте російським джерелознавством) обмежує коло актів лише документами договірного характеру, які укладені в певній юридичній формі і регулюють приватно- та публічноправові взаємини. Західноєвропейська історіографія трактує поняття актових джерел ширше, розуміючи їх як усі офіційні документи, що мають юридичну, правову основу, і включаючи сюди, крім документів договірного характеру, законодавчі акти, акти органів державного управління, судові та нотаріальні акти тощо.
Отже, погляньмо на репертуар українського акта. Це, до певної міри умовне, поняття я обмежую географічно Наддніпрянщиною, Волинню та Галичиною, які протягом приблизно півтисячоліття знаходилися в зоні впевнених впливів європейської правової культури й об'єднані добре простежуваною (власне в джерелах правового характеру) правовою традицією. Хронологічно — XIII–XVII ст., де нижня межа дозволяє документовано говорити про початок формування специфічної традиції, верхня — обмежує узагальнення “відпадінням” значних територій від спільного правового ареалу зі всіма його наслідками та взагалі з принциповими змінами в діловодстві (зокрема, юридичному) — багаторазовим збільшенням документального потоку, видів, форм актів etc. Наведений нижче перелік ні в якому разі не може претендувати на вичерпність у зв'язку з жанровими обмеженнями, по-перше, та ілюстративним характером — по-друге.
