є відмінними територіально, хронологічно, культурно etc. Маю стійке відчуття, що пристрасть до класифікацій походить з фетишизованого ставлення до методології в її найгіршому, спотвореному “марксистсько-ленінською теорією” образі, з обов'язковими культовими посиланнями на класиків (у нашому випадку — на класифікації, раз і назавжди директивно розписані), якого наші суспільні науки не можуть позбутися от уже більше десяти років. Класифікації як інструмент необхідні, але не можуть бути універсальними — хронологічно, географічно чи тематично всеосяжними. Класифікаційні принципи диктує тема окремого дослідження та його джерельна база.
Думаю, з певною мірою обережності можна говорити лише про загальні класифікаційні принципи, і, скоріше, в понятійній площині. Йдеться, насамперед, про розподіл нормативних актів на дві загальноприйняті категорії — публічно- та приватно-правові, хоча навряд чи ці поняття можна назвати цілком тотожними, скажімо, для XVI та XX ст. Також мені здається можливим делікатне визначення галузевих меж у нормативній масі. Але ще раз наголошую на умовності таких визначень і небезпеці міжчасових абсолютизацій.
Не хотілося б пропонувати тут якихось нових класифікацій або взагалі вдаватися до будь-якого глибшого теоретичного моделювання. Моя мета — зокрема, на яскравому прикладі суперечностей теорії актового джерелознавства та інших проблем, окреслених тут, звернути увагу на практичну незаангажованість правознавців у процесі розвитку теорії, методики та термінології джерелознавства взагалі, що я схильний трактувати як велику помилку, яка веде до збіднення історично-правових досліджень — з чого, власне, я й почав. І хоч українська історична наука також “у великому боргу” перед джерелознавством, колеги по історичному цеху час від часу обговорюють і намагаються досліджувати ці проблеми. Можу лише ще раз наголосити на банальній тезі про збагачення науки від міждисциплінарних взаємовпливів. Без сумніву, правознавство могло б внести в суму знань історичного джерелознавства своє специфічне знання правових явищ і тим розвинути методологічну, теоретичну й практичну базу джерелознавства (передусім на свою користь).
М'яко кажучи, поза увагою правознавців, і, зокрема, істориків права, залишається цілий комплекс так званих спеціальних історичних дисциплін, які разом із джерелознавчими методами та прийомами застосовуються у критиці окремих джерел та цілих джерельних масивів. Це хронологія, сфрагістика, геральдика, метрологія, текстологія, але насамперед, напевно, палеографія та мови (давньоруська й церковнослов'янська, ділова мова Великого князівства Литовського або Гетьманських канцелярій, старопольська та латина) — підозрюю, що лише поодиноким спеціалістам з юридичним дипломом доступні оригінальні тексти XVI чи XVIII ст.
Залишається проблемою й знайомство з такими “екзотичними” дисциплінами, як евристика, архівознавство, історія державних уста-
