нов. А без цих базових знань архівні пошуки якщо і не приречені, то малоефективні.
Боюся, що всі перелічені проблеми є проблемами насамперед освіти дослідника історії права. І, насправді, не має значення, диплом про закінчення якого вищого навчального закладу в нього у кишені — історичного чи юридичного.
Підсумовуючи, можу виділити кілька рівнів проблем, пов'язаних із джерелознавством української історії права, розв'язання яких могло б піднести історично-правові дослідження на якісно новий рівень, зсунути їх з “мертвої” точки: 1) проблема спеціальної освіти; 2) проблема заангажованості правознавців на міждисциплінарному рівні до розвитку джерелознавчої теорії та практики; 3) проблема власне джерелознавчих (заснованих на глибокому знанні та кваліфікованій інтерпретації джерел) історично-правових досліджень; 4) проблема методології, понятійного апарату та термінології.
Навряд чи можна очікувати за умов відсутності школи та інерції багаторічної методологічної ізоляції скорого одужання історії права, але якщо історики права не ставитимуть собі запитання — чим і як вони займаються, не перейматимуться подібними окресленими тут проблемами — годі й сподіватися бодай на якийсь результат.
Історія уніатської церкви перебуває в полі зору вже не одного покоління дослідників. Проте, доводиться констатувати, що, незважаючи на пильну увагу істориків до таких проблем, як історія Берестейських соборів, унійний рух наприкінці XVI ст., релігійні мотиви Хмельниччини та ін., залишаються недостатньо дослідженими цілі хронологічні зрізи, навіть півстолітні відтинки. Це пояснюється не тільки конфесійною антипатією до унії колишньої російської та пізнішої радянської історіографій, а й малодоступністю джерельної бази, розкиданої по архівосховищах різних країн Східної Європи. Тож перші публікації молодого київського історика Михайла Довбищенка, який розпочав вивчення історії унії на Волині в першій половині XVII ст., викликали неабиякий інтерес. Тут ітиметься про видання, в якому процес поширення унії в Україні розкривається на регіональному рівні[1].
Саме такий, “регіональний” підхід, на думку М. Довбищенка, дозволяє “найкраще розгледіти та осмислити конкретні досягнення та
- ↑ Документи до історії унії на Волині і Київщині кінця XVI – першої половини XVII ст. / Упорядник М. В. Довбищенко. — Пам'ятки. Архів Української Церкви. — Т. 3. — Вип. 1. — К., 2001. — 464 с.
