зад в доброму гараздї, повідав, що жадної нечистої сили в печері нема і заробив собі зібрані гроші.
Коли наведений факт окроплення печери сьвяченою водою дїйсне був, то треба думати, що той піп, що ходив виганяти нечисту силу, не був от. Григорий Кошиця; бо Кошиця був чоловік доволі осьвічений і не пішов би потуряти забобонам темного люду. Але був там другий піп, про котрого ми вже згадували, Іван Несторовський; сей міг послухати ся людий, бо і сам був майже зовсїм без осьвіти: „изучась россійскои грамотѣ и цифирному уставу при отцѣ“, що був попом в селї Копанчі, Черкаського повіту; він зробив ся попом р. 1798, а в Кирилівцї з р. 1819.
До гурту Тарасових вигадок, Козачковський розповідає, що він, коли вже притомить ся було, читаючи над покійниками псалтир, так, що б швидче скінчити, візьме та з половини псальми і читає: „прийдїте поклонїм ся“; люде зараз ну христити ся, поклони бити, а Тарас тим часом, одвернувши од себе увагу слухачів, і перегорне кілько аркушів не читаних ще.
Перегодом Богорський зробив Тараса „консулом“ своєї школи. Головний обовязок „консула“ був сікти школярів різіами: „консулство“ було не без користи про „консула“. Коли мене зробили консулом, розповідав Шевченко вже тодї, як був на засланню і попав в аральску експедидию, так житє моє геть полїпшало; школярі приносили минї гостинці, щоб не вельми боляче сїк, і я зробив ся страшенним хабарником! Хто приносив минї досить, тому я давав одну-дві різґи з легенька і швидко посьпівав бючи перечитати четверту заповідь, а хто приносив мало, або нічого не приносив, того сїк читаючи повагом, зупиняючись: „помни… день… суб-б-отнїй“ і т. д.[1]
Одначе нї „консулство“, нї хабарі не спроможні були примирити нїжну і гуманну з природи Тарасову вдачу з практикою школи Богорського і з єї жорсткими звичаями. Дяк, як ми вже казали, любив випити. Користуючись з того, що замісць себе посилав цитати псалтир Тараса, з своїм приятелем Іоною Лимарем став ще більш запивати і жорстко поводив ся з своїми школярами. Певна річ, що „консулство“ не збавляло і Тараса від різок; можна думати, що єму, яко більш за всіх пустотливому, вигадливому і не слухняному, перепадало більш за других. Але усї школярі ненавидїли глибоко свого учителя. Безтолкова придирливість дякова робила нас, каже Шевченко, лукавими і мстивими. Ми за всякої
- ↑ Чалий 13.
