От вже тридцять другий рік іде з того часу, як помер Тарас Григорович Шевченко, а у нас і досї нема не тілько доброї і певної, а навіть більш-менш докладної, житєписи його; того поети нашого, що, як справедливо промовив росийський критик Аполон Григорєв,[1] „став „останним кобзарем і першим великим поетою нового великого письменства Славянського сьвіта“. Варто уваги ще й те, що за межами Росиї більш зроблено за для правдивої і безсторонної оцїнки творів і житя Шевченка. Воно правда й те, що списати певну, доклавну житєпись Шевченка і безсторонню оцїнку єго творів, — значить списати історию просьвіти, культури і житя социяльного Росиї взагалї, а найпаче України і стосунків до неї росийського уряду і осьвіченої громади, починаючи з рр. шестисятих XVIII. віку. Шевченко промовив велику правду, написавши в своїй автобіоґрафії, що „істория його житя є частиною істориї єго рідної України“. Дійсне: наймення і житє Шевченка так міцно споєні з житєм і долею українського-руского народу, що роз'єднати їх жадним чином не можна. Шевченка, каже М. І. Костомаров, немов би сам народ вибрав з поміж себе і послав його сьпівати замісць себе, та в пісьнях тих повідати людям — народне горе, сум, скорботи і бідованнє. Пісьнї Шевченка то пісьнї-слези зрабованої і зневоленої душі цїлого народу.
В цїлому сьвітї не можна вказати другого великого поети, щоб був таким як Шевченко близьким до народа, таким зрозумілим народови. Хоча в Шевченкових творах вельми багацько таких, де він геть-геть висше витає над народним сьвітоглядом в сферї гуманности і загально-людских ідеалів; але й там, як і скрізь він нїгде не відчахаєть ся від народа,
- ↑ Время, Апрѣль 1861 стор. 636–637.
