71
чинаючи з Гетери і кінчаючи Ксантипою. Все отсе осьвічене проміннєм сонця вечерового.
Картина прегарна! Він тільки тому й недомалював її до кінця, що вже є школа атинська. І скільки таких картин він кінчить, або словом натхненним, або малесеньким ескізом в своєму альбомі. От і торішньою зимою він зробив кілька малесеньких ескізів на одну і ту саму тему. Я нїчого не зрозумів, а тільки вгадував, що мій учитель великий міркує собі щось велике. Так воно і стало ся.
Сього лїта почав я спостерегати, що він що дня до схід сонця в своїй робочій куртцї сїрій іде в свою майстерню і там до самого вечора перебуває. Тільки Лукиян відав про те, що там робить ся, бо він приносив йому воду і обід. Я тодї саме працював над проґрамою і хоч би як я хотїв, так не можна менї було читати йому; отак минуло три тижнї. З нетерплячки я аж тремтїв. Нїколи так стало він не перебував в своїй студиї. Мабуть, щось незвичайне дїє. Та хіба такий кольосальний ґенїй робити ме що будь звичайного.
Раз якось, коли вже повечеріло, я відпустив свого натурщика, а сам хотїв іти на улицю. В коридорі зустрів Карла Павловича. Борода в його не голена. Він побажав подивити ся на мою проґраму. Я тремтячи повів його до свого кабінету. Зробивши кілька невеликих уваг, він мовив: Тепер ходїм, подивімось на мою проґраму. Ми пішли в портик.
Чи розповідати вам про те, що я там побачив? Мушу розповісти, але, як його розповісти те, чого не можна розповісти? Відчинили ся двері, і бачу я величезне полотно темне, натягнене на раму. На полотнї чорною краскою написано: „Нач. 17-ого іюня“. За полотном скринька музичня грала хор: побиїв із „Гуґенотів“. У мене серце завмирало, а коли я пройшов за полотно і озирнув ся, так менї дух забило. Перед мене стояла не картина, а „Осада Пекова“ з усїм жахом і величностю життя. От де вага отих ескізів малюсеньких. От чого торік лїтом їздив він до Пекова. Я відав його гадку, але менї й на думку не приходило, що він так швидко справить її.
