Очевидячки, не судилося Гнатові дізнатись, що сказано в святім письмі, бо в другій кімнаті почулась якась шамотня, і басовий голос поспитав: «А чи вдома отець Іполіт?»
Отець Іполіт зірвався й побіг назустріч гостеві. Дітвора, підскакуючи, подалась за батьком. Панотець тричі поцілувався з гостем і сказав «просимо». В дверях з'явився гладкий лисий піп, одною рукою погладжуючи черево, а другою — сиву бороду. Через хату пройшла неначе процесія: попереду гість, за ним батюшка, а за батюшкою ціла низка дітей. Гнат із Настею лишились самі в світлиці. Лише пикатий самовар клекотів на столі, та, немов надувшись, випускав пару. Через якусь часинку отець Іполіт перебіг кімнату і лише майнув полами білого підрясника, не звернувши уваги на Настю та Гната. Вертаючись з пляшкою в руках, панотець побачив своїх парафіян.
— Ви ще тут? — здивувався він. — Глядіть же мені, розлучіться… Ти, Насте, перепроси матір… і живіть так, як сказано в святім письмі…
Гнат та Настя, поцілувавши батюшку в руку, вийшли з світлиці.
Настали жнива. Настя вийшла на Гнатову ниву. Поруч із нею, на своїй ниві, зайняла постать Явдоха. Побачивши, що мати нездужає, Настя перейшла на Явдошину ниву й почала жати жито.
— Геть, не потребую твоєї помочі! — крикнула Явдоха.
Настя мусила знов узятись за свій хліб. Але на другий день, коли Явдоха нездужаючи не вийшла жати, Настя підмовила Гната зайняти постать на материній ниві. Коли Явдоха побачила вижатий та поскладений в полукіпки хліб, їй жаль стало доброї дочки. Благання Мотрині й час загоїли рану в Явдошиному серці; вона погодилась з Настею, навіть обіцяла піти після жнив на відпуст відмолювати гріхи свої і доччині.
Була тепла, ясна осінь. Настя йшла садками до Мотрі. Осіннє повітря було прозоре, тихе. На заході, під безхмарним небом, стояло здорове золоте сонце. Під його скісним промінням золотом сяло жовте листя лип та берез. Здавалось, що якийсь чарівник, як у казці, убрав дерева в щиро-золоті шати. Падало жовте листя, а зда-
