Саме тоді Гнат почув крик Настин. Він, як стій, з сокирою, побіг до хати. Сцена, що бачив він перед порогом хати, мов мороз, стяла кров у його жилах. Але це була лише одна хвилина. В другій — Гнат, мов ранений ведмідь, кинувся до Олександри й схопив її за груди.
— Пусти! — не своїм голосом заревів він, струсивши Олександрою, як грушею.
— Ба, не пущу! — й собі крикнула Олександра; очі її запалали вогнем, як у голодної вовчиці.
— Пусти, бо зарубаю! — крикнув Гнат і замахнувся на неї сокирою.
— Зарубай, то підеш у Сибір із своєю полюбовницею, — захрипіла Олександра, сіпнувши Настю за коси.
Настя йойкнула.
Гнат не стямивсь від того стогону; він підійняв сокиру над Олександриною головою.
— Ой! — дико скрикнула Олександра й зняла руки, щоб закрити голову… але не встигла. Блискуча сокира, мов блискавка, впала їй на голову і глибоко розколола череп. Олександра хрьопнулась на землю. З глибокої рани ринула кров та закрашала білий сніг.
Настя підвелась і, бліда, простоволоса, тремтячи як у пропасниці, дивилась на труп Олександри.
Гнат важко дихав, наче ухекавшись від довгої біганини. На білому, як папір, обличчі застигли гнів та невимовний біль. Широко розкриті очі нестямно дивились на червоні плями на снігу.
На крик збіглись люди. Звідусюди було лише чути: «Ох, Господи! чоловік жінку зарубав!.. ох, лихо, та ж то Олександра!.. Ой, Боже мій, Боже мій! Та біжіть хто до старости!..»
Деякі жінки плакали. Ніхто не смів наблизитись до хати; юрма народу товпилась коло воріт, гомоніла та шуміла, як ливний дощ улітку.
А Гнат усе стояв на одному місці та уважно витирав полою свити закривавлену сокиру. Він ще не тямив, що це сталося.
В голові у Насті уперто ворушилась одна думка: в хаті відчинені двері, треба їх зачинити, бо найде холоду та настудиться хата. Думка ця кружляла в Настиній голові, однак Настя стояла на одному місці, мов зачаро-
