вана, не чула навіть холоду, не помічала, що була в одній сорочці, простоволоса.
— Староста йде, — загомоніли в юрмі, — староста…
Староста, високий, саме в силі чоловік, подався на двір. За ним ішли десятники та соцький. За десятниками потовпились на подвір'я й люди.
Староста оглянув Олександру; вона була мертва.
— Ей, візьміть його, зв'яжіть, — показав староста десятникам на Гната, — треба доставити його у волость…
— Не треба в'язати, він і сам піде, — обізвались в юрмі.
— В'яжіть! — крикнув староста. — Тепер і батькові рідному не вір!
Десятники обступили Гната. Вони відібрали від нього сокиру, зв'язали ззаду руки поворозкою. Гнат не пручався — він стояв, як покірна дитина, або, краще, як пень, з котрим можна все зробити.
Десятники вже мали рушати з Гнатом, коли враз почулося страшне, розриваюче душу: «ой!.. о-й, що це сталося! Господи, що ж це сталося!» То Настя опам'яталась і кинулась до Гната, страшна, простоволоса, з заломаними руками.
Вона припала до Гната, обіймала його, умліла на його грудях. Той крик, той плач гіркий зробив на Гната дивне вражіння. Він став, глянув навкруги й наче зразу все уявив собі — і те, що сталося, й те, що мало статися. Гнат порушився; зв'язані руки ще більше вияснили йому його стан. Він застогнав і почав випручуватись з поворозок.
— Ой, пустіть мене!.. Ой, що ж я зробив!.. Ой, пропав же я навіки… Пустіть мене, люди добрі, пустіть… — благав Гнат і на його блідому виду малювався безмір муки.
Настя припадала до нього та голосила.
Громада стояла німа, глибоко порушена. Дехто просив розв'язати Гната, але староста не звелів. Надбігли Мотря з Семеном; вони якось відірвали Настю від Гната. Гната повели. Мотря взяла Настю до своєї хати. Труп Олександрин поклали в Гнатовій хаті, приставили до нього варту і дали знати Максимові.
