Раніше почало вставати сонце, щиріше доглядати землю. Поринули весняні води, задзюрчали струмочки, заклекотали в ярках, розіллялись широкою повіддю. Спід снігу зазеленіла травиця й звеселила жайворонка. Звився жайворонок високо під чисте, неначе нове небо і заспівав про те, що мертва земля ожила знов, що сонце, зрадівши щастям землі, стало ласкавим, теплим, ясним; що повіяли вітри і принесли на своїх крилах невідомі досі пахощі, що забриніли в веснянім повітрі мухи та набубнявіли на деревах бруньки, готуючись зеленим листям замаїти гаї та діброви… Жайворонок співав, аж луна йшла під блакитне небо, а в лісі слухав того співу первоцвіт і, здійнявши догори, мов руки, два зелені листочки та схиливши білу головку, неначе дякував золотому сонечку, що воно йому першому дало спроможність побачити веселе свято весни…
Саме на провесні Настя злягла: знайшлось хлопчатко.
Стара Явдоха поралась коло слабої дочки, а сама ходила мов з хреста знята. Тяжкі пригоди згризли, з'їли її, мов іржа залізо. Явдоха вірила, що Бог покарав її за дочку, що жила на віру, та все розкидала розумом, куди б краще піти на прощу та відмолити свої й доччині гріхи. Настя теж змарніла; вона стала мовчазна та сумна-сумна і часто плакала. Коли вродилась дитина, Настя змила її гіркими слізьми. Охрестили дитину Івасиком. Взяла Настя вивід і, почекавши, поки земля прочахне, подалась з дитиною в город одвідати Гната, котрий сидів у тюрмі, очікуючи суду.
Настя вперше зроду вступила до тюрми. Важкий дух, високі та чорні хати з загратованими вікнами, арештанти в широких сіряках — усе те вразило її дуже прикро. Настя почула брязкіт кайданів і їй стало страшно.
Гнат зрадів, побачивши Настю та сина, і заплакав. Він не знав досі, що в нього є син. Настя й собі плакала. Вони тихо плакали, повні невимовного смутку та жалю. Настя дивилась на Гната й не признавала його: обстрижений, блідий, аж жовтий, в широкій сірій свиті, він не був схожий до того Гната, яким вона бачила його в селі.
Гнат узяв сина на руки й довго дивився на нього;
