сльоза закрутилась йому в оці та гарячею краплею впала на лице дитини. Дитина заплакала.
— Рятуй мене, Насте!.. Піди до адвоката, заплати йому, що схоче. Перекажи тітці Мотрі, най продадуть усе моє добро та визволяють мене з тюрми…
Настя ходила до адвоката. Адвокат розпитався, переглянув справу й похитав головою. Він сказав, що справа погана через те, що люди чули ще перед вбивством похвалки Гната забити Олександру. Проте обіцяв боронити Гната на суді, як скоро дадуть йому половину умовлених грошей тепер, а половину саме перед судом. Настя переказала тітці Мотрі благання Гната вирятувати його. Мотря попродала Гнатові коні й вівці і віднесла гроші адвокатові. Всі почали чекати того суду, який мав бути либонь восени, як казав адвокат.
За роботою в городі, за жнивами збігло літо, як один день. Холодна осінь оповила землю сивими туманами, зілляла дрібними дощами. Настав день, в котрий мали судити Гната.
Гната приведено з тюрми в суд. І здорова кімната з високими вікнами, і юрба панів і суду в мундирах з золотим коміром — все здається йому чужим, незвичайним, байдужим до його горя, до його долі. Білий, як крейда, стає Гнат за гратками, неспокійно водить очима за кожним рухом суддів, уважно ловить ухом кожне слово. Ось читають, як він забив Олександру, яка завширшки була рана на голові, що казав Гнат на слідстві… Викликають свідків. Свідки доказують, що Гнат сварився з жінкою, вигнав її з хати, нахвалявся вбити. Ось устає зза стола якийсь пан з золотим коміром і починає розказувати, який Гнат злочинець, як він довго намірявсь забити Олександру, як він бив її, нівечив, мов звір лютував над бідною жертвою… Гната раз обсипає снігом, другий — жаром. Ах, це неправда!.. він не злочинець… він не хотів її смерті… це так якось склалося… Гнат кілька разів поривається сказати, що той пан помиляється, що він не знає, як це було, але його зацитькують… Опісля говорить оборонець Гната. Він розповідає, як Гнат любив Настю, як він розійшовся з жінкою, як розпалився серцем, побачивши, що Олександра б'є його кохану, як, засліплений гнівом та жалем, не тямлячи, що
