— Покинь мені зараз… Ти хочеш нас посиротити?.. — плакала молодиця…
Замфір мовчав.
— Покинь, кажу! — і Маріора схопила рушницю, намагаючись видерти її від чоловіка.
Замфір підняв руку, щоб відіпхнути Маріору, але, побачивши бліде, заплакане обличчя жінчине, жбурнув рушницею в куток і мовчки вийшов з хати, де довго ще голосила молодиця та непритомно осміхався божевільний мош-Діма.
Минуло два тижні. Під той час приїздили в Лоєшти якісь пани, скликали людей на Замфірів виноградник, показували їм філоксеру. Показували й Замфірові, але він за кожним разом здвигав плечима та відвертав голову, додаючи, що такої дурниці, як та дрібненька тля, й показувати не варто. Пани запевняли його, що філоксера однаково за кілька літ знищила б йому виноградник, сусіди бідкались, що такий гарний сад має пропасти, але Замфір не вірив ні тим, ні другим. Він не вірив, щоб могла існувати на світі така жорстокість, така несправедливість, яка дала б спромогу відняти від бідного молдувана останній шматок хліба. Інколи передчуття лиха стискало йому серце, і тоді щось шептало Замфірові, що або він, або вороги його не діждуть руїни його господарства.
А тим часом виноградник стояв. Дні минали за днями, а «доктори» все ще обдивлялися виноградники, не рушаючи Замфірового. Замфір бачив, як возили над Прут важкі залізні бочки. «Отрута, отрута» — шептали молдувани, значно заспокоєні тим, що більш не знаходять філоксери, а Замфір потішав себе, що, може, то не отрута, а так які ліки, чи що. В серці бідного молдувана надія боролась з жадобою дикої помсти й часом переважало одне почуття, часом друге. А покищо — треба було чекати, щоб вияснилась справа з виноградниками.
Був чудовий липневий ранок. Замфір лагодив каруцу біля повітки, Маріора варила обід у глиняній кабиці на
