Йон хутко упоравсь: «манта»[1] вже на спині коня, залізне путо бряжчить в руках. Скочити лиш на коня — й гайда!
Вечір м'який, тихий. Курява, збита чередою, знов лягла на землю. На блідому, стомленому небі блимнули де-не-де зірки. Йонові забаглося проїхати повз Гашіцину хату; правда, йому не по дорозі, навіть зовсім убік, але молодий парубок не може встояти проти спокуси. От уже й вулиця знайома… он і вітряк повільно помахує крилами, мов величезний птах… а ось і журавель схиляє довгу шию у колодязь, щоб виловить звідти відро води. Для кого то він так працює, аж скрипить, бідолашний?
Йон порівнявся з колодязем, глянув — і аж йому щось йойкнуло всередині з несподіванки — Гашіца, жваво перебираючи руками, витягала з колодязя воду. Тонка бомбакова сорочка щільно обіймала її молоде тіло, рельєфно обмальовувала круглі плечі, міцні руки, високі трямкі перса.
Йон не встиг навіть тпрукнути на коні; вже коли вони проминули колодязь, Йон ґвалтом затримав їх, скочив на землю й підійшов до «фонтини»[2], тягнучи за собою здивовані коні.
— Добривечір!..
— Спасибі вам…
Гашіца, зашарівшись вся, навіть не глянула на парубка; зір її потонув десь у чорній глибині колодязя.
Мовчанка.
— Дай но води напитися.
Гашіца мовчки присунула куфу.
Але замість того, щоб пити, Йон схопив Гашіцу за руку й потяг до себе.
— Сиди тихо! — сикнула та, — побачать…
— Нікого нема…
І Йон потяг до себе дівчину. Вона не пручалась.
— Нащо займаєш, коли не думаєш брати?..
— А пішла б за мене? — питав він, присовуючи до неї своє широке та дзюбате обличчя, загріте й сяюче.
Але у ту ж хвилину нетерплячі коні шарпнули убік і мало не збили з ніг Йона.
