А то люди до церкви, а вона куди? Поміж бур'ян або у виноград з собаками товчеться? Чи бачив ти її коли в церкві… Скажи: бачив? А що вона робить ночами на винограднику? Кажи мені: що вона робить там?
Йон мовчав та кліпав очима, бо не знав, що робить Параскіца на винограднику. Але те, що він не мав що одповісти жінці, — розлютило його. В його полових очах мигнула немов іскорка, коли він гримнув на жінку:
— «Ла драку!..»[1] Ти, а не я повинна знати, що робить по ночах дівка!.. Ти хоч не рідна мати, мачуха, а ти мусиш додивлятись за нею, «о сут драку»![2]
Плохий Йон так здивував Маріццу несподіваним протестом, що вона лиш розплющила свої чорні очі й кричала:
— Сади, сади чортами, бо й без тебе не заведеться чортовиння в хаті…
Забута вечеря обізвалась у печі. Гаряча Маріцца кинулась до неї і тут тільки Йон побачив, що непереливки. Не звісно, хто кому піддавав жару: піч Маріцці, чи вона печі: досить, що коло комина все кипіло, — все тріщало, ламалось і бухало полум'ям, немов там на життя й смерть бились розпечені дракони.
Йон як стій кинувсь із хати. Тут він набив люльку, сів на призьбу і на цілі груди дихнув холодним нічним повітрям.
Місяць тількищо вилазив зза старої чорної шопи. Волоські горіхи, акації та жерделі кидали на двір і на хату довгі чорні тіні, переткані срібним промінням. На селі де-не-де червоно світились вікна, а за селом, в тіні зубчастих горбів, тяглися чорною стрічкою виноградники. На вулиці хтось голосно гомонів і сміявся.
Йонові було досадно. Він пихкав свою люльку, і все думав, що жінка несправедлива до Параскіци. Звичайно, мачуха. Він згадував свій город і виноградник, той лад, який завела там Параскіца власними руками… адже ні Маріцца, ні він і пальцем не приторкнулися ні до чого, все бідна дівчина сама доробила. Роботяща, тиха дівка. От тільки чудна якась… Чом вона хати не держиться?
