Показалося, що вона знала його покійну жінку. Фаня була на два класи старша за неї, але вона добре пам'ятає її. І от вона померла… вісім літ минуло, як померла, а Раіса нічого й не відала.
— Єдина потіха лишилась у мене в житті — це моя дівчинка Тася… вона завтра або позавтру приїде.
І коли о. Василь говорив про дочку, обличчя в його ставало добрим, а сірі очі променіли. Він був радий, що має з ким поговорити про свою улюбленицю, а Раіса цікавилась дівчинкою.
Опріч Тасі, вони згадували багато спільних знайомих — і тут Раіса мала чимало несподіванок… Вона, наприклад, ніяк не могла уявити собі, що той рудий, як голендерська корова, рябий і довгий семінарист, який, сюсюкаючи, провадив їй ідеї Фаєрбаха, носить тепер камилавку, має наперсний хрест і дослуживсь до благочинного.
— Що ви кажете? — не вірила вона власним вухам.
— Їй-богу… Хіба ви не читаєте «Епархіальныхъ Вѣдомостей»?
Ні, вона ніколи не читала «Епархіальныхъ Вѣдомостей» — і він обіцявся принести їй їх.
Тим часом рій згадок і відомостей про смерть, надгороди і щасливу або сумну долю спільних знайомих тихо бринів у хаті під веселий клекіт самовара і викликав у пам'яті давно забуті обличчя й події, колись пережиті почуття, колись пещені надії…
По відході о. Василя Раіса пірнула в ліжко, на дно колодязя.
Однак вона не помічала нині сягаючої у височінь цямрини, над якою тріпав крилами морок.
Перед очима її стояла велика постать з спокійним обличчям, з променистими очима, з складеними над її чолом пучками пухкої руки.
За два дні у школу вбігла дванадцятилітня дівчинка з кругленьким клапоухим видочком поміж піднятими догори плечима. Її бистрі чорні очиці нагадували покійну Фаню — і Раіса зразу догадалась, що то Тася. Погано пошита перкалева сукенка не укривала оцупковатої фігури, білі панчохи тісно обхоплювали грубі літки, а жовті вушка од рудих черевиків теліпалися наверха, як свинячі вуха. Тася проскочила повз Раісу, і, не помітивши її,
