Потроху й непомітно Раіса прив'язувалась до о. Василя.
Особливо відчувала вона це в ті дні, коли о. Василь їздив до благочинного або на з'їзди попівські, і Раіса вечорами лишалась вдома. Вона нудилась, сновигала по своїх чистих хатинках, не знаходила собі місця. Школа видавалася їй тоді сосновою домовиною.
Не знаючи, що з собою робити, куди себе подіти, Раіса бігла до старої матушки. Цілий вечір удвох вони розмовляли про високі душевні прикмети о. Василя й про те, яке то нещастя лишитись удівцем у молодому віці.
В дивному настрої верталась вона од матушки і довго не могла заснути. Лежачи на свому вузькому келейному ліжку в слабо освітленій свічкою кімнатці, вона чула в грудях приплив теплої хвилі. Мимохідь згадувався їй той радісний трепет, з яким приступала вона дівчинкою до причастя, або тепла, солодка, до млости приємна молитва віруючого серця. Давно це було…
Вона хотіла б знов пережити ті хвилі, упитися їми. Та чи можливо ж це?
Вона лежала і сподівалася, що воно прийде знов, те чисте, зазнане в дитинстві почуття, і, як весняний дощ, оживить засохле серце. Вона сподівалася і разом з тим боялась сподіватися…
І воно приходило.
З високости, де вився морок і куди Раіса зводила очі, спливала на одиноке серце Божа ласка, і воно розцвіталося, як квітка папороті, пишним, хоч недовговічним цвітом…
Вона засипала з одсвіженим теплим тілом, їй було соромно й хороше, як дитині після довгого і ревного плачу.
Часом після такої ночі Раіса чула в серці гостру й холодну крицю. Та криця різала її, ранила серце, доводила до розпуки.
— Не треба ілюзій, не треба омани, — сердилась на себе Раіса, — годі закривати дійсність… я не дитина. Коли моє життя не вдалося, не можу ж я осолодити його цукерком у розмальованій обгортці… я не хочу себе дурити, не треба мені марних надій, не треба мені нікого й нічого… Так, нікого і нічого…
