людину, байдужність закрадається в серце… Все так, як слід, як має бути, і чи не однаково гинути тут, серед цього багна, чи вдома в неволі…
Ураз — що це? Сон сниться, чи чудо діється? Далеко за річкою блиснуло щось, немов з неба вогонь впав на землю і спалахнув, як свічка. Поряд сяйнуло знов, а за ним у третьому місці сильно бухнув полумінь. Три вогні горіли, як свічки в церкві — і не можна було розібрати, чи воно на землі, чи на небі діється. Немов холодний вітрець повіяв і торкнувсь обличчя. Усі стрепенулись. Та не встигли вони спам'ятатися, як вогні згасли й одночасно, десь недалеко в комишах, жалібно завив голодний вовк. Та сумна скарга покотилася по річці і вразила втікачів.
— Бач, зголоднів! — з співчуттям обізвалась Соломія…
— А я!.. а я!.. ще й не такої заспіваєш, як живіт присохне до спини… А може то він вас почув та плаче, що ніяк взяти… хе-хе!..
— Ну, ти його тільки торкни, котигорошка, то він зараз і розсиплеться, — недовольно промовив Остап.
— А, які ж бо ви!.. Хіба ж я що? хіба ж я як?..
— Поснули? га? — прошамкав раптом дід Овсій, вернувшись з берега. — А зараз перевіз буде…
Люди ворухнулися. Аж ось воно — перевіз… Груди вільно зітхнули… Десь раптом знайшлися ноги, мокрі, холодні, задубілі, зомліле тіло забажало рухів, дійсність розвіяла чари, розбудила мозок.
— А що — вовк добре заскиглив? — шепнув дідок на вухо Йванові і засміявся.
— А щоб же вас ведмідь загриз… борони Боже! — здивувався той. — А я ж не казав, а я ж не мовив…
І в його шепоті чулося таке здивовання перед хитрощами діда й така наівна віра в те, що він зразу одгадав ті хитрощі, що Остап і Соломія мимохіть осміхнулися.
Потиху й обережно усі посунулись до берега. З нетерплячкою вдивлялися вони у темряву, та нічого не бачили й не чули. Річка спала. На заході трохи вияснилося і на мутному небі вирізалися контури чорних, мов важкі хмари, гір. За річкою шуміли плавні.
Не вважаючи на дідову обіцянку, перевіз не прибував. Люди нетерпеливились. Діти змерзли, пищали і трудно
