було заспокоїти їх. Місце було небезпечне — тут раз-у-раз вешталась кордонна сторожа і кожної хвилини могла заскочити. Це дратувало. Нарікання сипались на діда Овсія, усіх брала хіть скоріш покинути небезпечний берег та знов забитися в яку нору. Там принаймні можна розкласти вогонь і зогрітися. Ніхто й не дививсь на річку.
Коли це — на самому березі щось плюснуло. Два човни м'яко шорхнули по прибережному піску і тихий голос поспитав:
— Ви усі тут?
На березі зробився заколот. Усі товпились коло човнів, кожний хотів скоріш зайняти місце, примостити свої клунки. Дідові Овсієві не легко давалося зробити лад і спокій. Котигорошок одним з перших скочив у човен і завзято намагавсь втягти за собою якийсь Соломіїн клунок.
— Соломіє… Остапе… сюди… до мене! — кликав він пошепки і сопів, і кректав, і крутив головою, вовтузячись з непокірливим клунком.
Раптом зовсім зблизька форкнула коняка. Усі оторопіли.
— Сідай швидше, — сикнув перевозчик.
Та було пізно.
— Хто там? — гукнув з темряви сердитий голос.
У ту ж хвилину кінська голова наткнулась на купку людей, а над нею звісився козак, немов шукав чогось на землі.
— Еге-е! — протяг він наче до себе, скинув з плеч рушницю й бахнув над головами принишклих втікачів.
Люди опам'яталися. Адже він один, а їх багато. Сміливіші кинулись на козака та голіруч не легко було його взяти.
Тим часом стріл, певне, почули, бо з темряви неслась уже на втікачів кінська тупотнява, брязк зброї й грубі людські голоси.
— Лови їх! в'яжи! — гукали козаки, впадаючи на тих, що не встигли сісти у човен. Вони зскакували з коней і кидались на втікачів. Усе змішалося.
Якийсь здоровенний москаль вхопив Соломію впоперек і поволік, але Остап насів на нього ззаду і визволив Соломію.
