виглядала втомленою, але сяла, і, користуючись хвилиною, втиснула йому в руку такий жмут паперу, що він не знав, куди його сховати.
Обідали мовчки, хоч намагались говорити. Пан Микола був ввічливий, услужний, занадто може. Він підсував Іванові страви і припрохував, дивлячись кудись поза нього:
— Їжте… їж-жте…
І те ж-ж… виходило у нього з таким притиском, наче він мав у роті ціле гніздо ос.
Іван не прийшов ще до себе, він спустив униз очі й їв, їв без кінця, без пам'яти, з такою завзятістю, з такою саможертвою, з якими його прохано.
Пані Антоніна часто губила серветку й, нагинаючись за нею, щипала Йванові ногу.
Часом вона клала його руку собі на коліно. Людя зітхала і здіймала очі до Бога.
— Спасибі тобі, добрий Боже!.. тепер усі щасливі!..
|
Лютий 1902 |
