Я не можу вернутись до хати і лишаюсь у саду. Ну, що ж — сталося. Факт. Може, їй лучче тепер. Хіба я знаю?
Факт!.. А як трудно повірити мені цьому фактові, погодитися з ним. Ще недавно, усього шість — ні, п'ять день, як вона бігла тут, у саду, і я чув лопотіння її босих ноженят. Чи ви завважили, яка то радість слухати лопотіння босих маленьких ніжок? Ще недавно — просто, здається, вчора було — стояли ми з нею під нашою любимою вишнею. Вишня була вся в цвіту, як букет. Ми держались за руки, підняли догори голови і слухали, як грають в цвіту бджоли. Крізь білий цвіт виднілось синє небо, а на траві гралось весняне сонце.
А от тепер…
Вона була така втішна, ми з жінкою часто сміялись з її вигадок.
Коли я чесавсь щіткою, вона називала те «тато замітає голову», мої комірчики прозвала обручами, не вимовляла літери р і замість «стидно» казала «стиндо».
Хіба я можу забути, як вона, роздягшись на ніч, приходила до мене сказати «надобраніч», в коротенькій сорочечці, вся тепла й рожева, з голими рученятами і з пухкими ніжками. Одною рукою вона притискала до грудей свою одежу, а другу закидала мені на шию й підставляла для поцілунка розпалену грою щічку.
Я не забуду щастя дотику до її шовкових кучерів, не забуду її душі, що дивилась крізь сині очі, — моєї душі, тільки далеко кращої, чистішої, невинної.
Яка то вона тепер, моя маленька донечка? Ні, треба не думати, її нема. Нема. Де її поклали? Яка вона тепер?
Я цікавлюся. Я нариваю цілі пучки цвіту яблуні, повні руки, і несу в хату. Я не знаю, де знайду свою дитину, де її поклали — і в першій хаті, в яку вступаю, в гостиній, натискаюсь на стіл, а на ньому…
То ти тут лежиш, моя маленька! Якою ж ти великою стала, як ти виросла зразу, наче тобі не три роки, а цілих шість…
Я обкладаю її цвітом яблуні зо всіх боків, засипаючи тими квітками, такими ніжними, такими чистими, як моя дитина.
