Він був п'яний, просить приходити й не сердитись… Одлягає од серця.
На другий день іде на лекцію. Обідає; хаз.: їжте… їжте. А він їсть, а вона нахиляється і щипає його за ногу, або кладе його руку собі на коліно.
Друкується за текстом збірки „Поєдинок“.
Дата написання, позначена в автографі, — 10 вересня 1902 р. Вперше надруковано в літературному збірнику „На вічну пам'ять Котляревському“ (вид. „Вік“, Київ, 1904 р.), стор. 125—131.
Як серед горя, що здається безпросвітним, гнітучим, паралізуючим життя, все таки вривається життя з його надіями, відчуттям, з імпульсами звірячими, егоїзмом — і все це разом сплітається у такій тонкій і штучній мережці.
Кінчається словами: „моя мила донечко, ти не гніваєшся на мене?“
Приніс цвіт яблуні, яким заквітчав тіло, і був певним, що опишу це все.
Світ лежав захоплений ніччю.
Стукачка думав — скільки жизней вона пережила.
Щоб облегчить дихання, мені самому хочеться дихати.
Ніч. Зачиняє двері. Сутеніє. Горить лампа. Послала в кабінеті постіль. Ходить. Уявляє, що діється в спальні. Коли б швидше. Лікар. Лихий погляд жінки. Розкриті груди. Невисловлена думка. Плаче, кидається йому на шию.
Заходить в спальню. Дитина вмирає. Жадібно виривається (?). Серце йому розривається, а він дивиться, щоб не забути нічого для опису. Запах теплоти. Ранок. Цвітуть яблуні. Лопот босих ніжок. Згадує вислови. Як цвіт яблуні. Несе квітки.
