Я дивилась на малюнках
Не на гордих переможцїв,
Що, сперечника зваливши,
Промовляють люто: „здай ся!“
Погляд мій спускав ся нижче,
На того, хто розпростертий,
До землї прибитий списом,
Говорив: „Убий, не здам ся!“
Не здававсь менї величним
Той завзятий, пишний лицарь,
Що красуню непокірну
Взяв оружною рукою.
Тілько серце чарувала
Бранки сьмілива відповідь:
„Ти мене убити можеш,
Але жити не примусиш!“
Роки любії, дитячі,
Як весняні води зникли,
Але гомін вод весняних
Не забудеть ся по вік.
Він було менї лунає
У безсонні довгі ночи
І єднаєть ся так дивно
З візерунками горячки:
Мріє стеля надо мною,
Мов ґотичнеє склепіннє,
А гільки квіток сплели ся
На вікнї, неначе ґрати.
Од вікна до мене в хату
Червонясте сьвітло впало, —
Чи то вуличнеє сьвітло,
Чи то полиски пожежі?
