— Ми, Музо, не щиро сю пісню співали,
Менї вона завждї чужая була, —
В той час, як навколо усї танцювали,
Я тілько таємнії сльози лила.
Муза.
Нема нам з тобою
Веселого строю,
Судились нам інші піснї.
Співаймо поважно
Про те, як одважно
Герой умира на війнї.
Він рад серед бою
Лягти головою,
Аби не впустить корогви,
Він чесно поляже,
Товаришам скаже:
„Я вде́ржав, держіть тепер ви!“
— Ой, Музо! ся пісня двусїчна, мов зброя,
І будить одвагу й жалю завдає:
Ти згадуєш в піснї погибель героя,
Я згадую в думцї безсилля моє.
Поки я недужа, не клич до відваги,
В заржавілих піхвах меча не воруш.
Менї тепер сумно, я прагну розваги,
Прошу тебе, сьвіжої рани не руш!
Муза.
Химерні ви, люде! серця ваші хорі
Від всього займають ся жалем страшним.
Згадай, як колись ти на яснії зорі
Зо мною дивилась під небом рідним.
