Чи в сїй сторонї закривають так щільно
Небесну красу кипариси сумні,
Що пісня твоя не лїтає так вільно
До самого неба, як в давнії днї?
Невже отсих гір золота верховина
Для тебе сумна, мов тюремна стїна?
Замовкни-ж ти, пісне моя лебедина,
Бо хутко порветь ся остання струна!
— Стій, Музо, ображена, горда богине!
Даремне твій спів безнадїйно луна.
Скорійш моє серце раптово загине,
Нїж в тебе порветь ся остання струна!…
Згадай, як у лїтнії ночі безхмарні
Крізь ті кипариси сьвітили зірки, —
Були наші мрії хоч смутні, та гарні,
Немов у жало́бі вродливі жінки.
Нехай же тепер тумани непрозорі
Вкривають і небо, і серце моє, —
В піснях наших завждї сияти-муть зорі,
Вони там лишили проміннє своє.
Згадай, як ми співом стрівали світання:
Мінила ся ясна зоря, мов рубін,
Шаріло ся море від сонця вітання,
По той бік затоки лунав тихий дзвін.
Нехай тепер щастя зайшло як і сонце,
Марою насунулась ніч дощова,
А завтра знов сонце загляне в віконце
І збужене серце моє заспіва.
Згадай, як у день ми стояли з тобою
На скелї гарячій, на кручі стрімкій,
Я вчила ся піснї в морського прибою,
А ти прислухалась, який в ньому стрій.
