Нехай я отруєна злою журбою,
Та в піснї на всяку отруту є лїк;
Ми слухали пісню морського прибою, —
Хто чув її раз, не забуде по вік.
Згадай, як захід у вогнистії шати
Верхівля гори одягав кремяні, —
Палали в гущавинї квіти ґранати,
А в серцї мойому палали піснї.
Нехай мої співи й садочки квітчаті
Заснули, оковані сном зимовим, —
Весною й піснї, і квітки на ґранатї
Вогнем загорять ся новим!
Ялта, 15. грудня 1897 р.
