Сторінка:Леся Українка – Думи і мрії. Поезиї (1899).pdf/113

Зостали ся далеко за морями,
А я сама на сій чужій-чужинї,
Неначе тїнь забутої людини,
Що по Гадесових полях блукає.
Сумна, блїда, безсила, марна тїнь!

 

(Іде на сходи портала і притуляєть ся до колонни).

 

Холодний мармор — тілько-ж і притулку!
А як було я голову схиляла
До матері коханої на груди
І слухала, як рідне серце билось…
Як солодко було тримать в обіймах
Тоненький стан мого хлопятка-брата,
Мого золотокудрого Ореста…
Лато́ни дочко, сестро Аполонна!
Прости своїй рабинї спогад сей!…
Хоч би менї вітри́ принесли звістку,
Чи там живий ще мій шановний батько
І люба матїнка… Сестра моя, Електра,
Вже досї одружилась. А Орест?
Він досї вже на грищах олїмпійських
Отримує вінцї. Як мусить гарно
Оливи срібне листє одбивати
Против злотистих кучерів його.
Та не за прудкість візьме надгороду,
Хиба за діск, бо завждї Ахіллес
Вінцї за прудкість брав. Чи він живий,
Мій Ахіллес?… Тепер уже не мій, —
Там може еллінка, або троянська бранка
Зове його своїм… О, Артемідо,
Ратуй мене від мене, захисти!

 

(Сходить знов до долу і сїдає на найнижчому щаблї сходів, під кипарисом).

 

Як зашуміли смутні кипариси!
Осїннїй вітер… Хутко вже й зимовий