По сїй діброві звірем зареве,
Закрутить ся на морі снїговиця
І море з небом зільлєть ся в хаос,
А я сидїти-му перед скупим багаттям,
Недужа тїлом і душею хвора,
Тодї-ж у нас, в далекій Арґолїді,
Цьвісти-ме любо вічная весна
І підуть в гай арґоськії дївчата
Зривати анемони та фіялки,
І може… може спомянуть в піснях
Славутню Іфіґєнію, що рано
Загинула за рідний край… О, Мойро!
Невже тобі, суворій, грізній, личить
Робити по́сьміхи над бідними людьми?!…
Стій, серце вражене, вгамуй ся, горде,
Чи нам же, смертним, на богів іти?
Чи можем ми змагатись проти сили
Землерушителїв і громовладцїв?
Ми, з глини створені… А хто створив нас?
Хто дав нам душу і сьвятий вогонь?
Ти, Прометею, спадок нам покинув
Великий, незабутнїй! Тая іскра,
Що ти здобув для нас від заздрих
Олїмпійцїв,
Він, мов пожежі пломінь, непокірний,
Він висушив мої дївочі сльози
В той час, як я одважно йшла на жертву
За честь і славу рідної Еллади.
Ви, еллінки, що сльози проливали,
Як Іфіґєнїю на славну смерть вели,
Тепер не плачете, що ваша героїня
Даремне, на безслав'ї тихо гасне?
Навіщо ти мене, богине, врятувала,
В далекую чужину завела?
