Весна зїмова.
Тихо і тепло, так наче і справдї весна.
Небо неначе спалахує часом від місяця ясного сьвітла,
Мінять ся білі хмаринки то сріблом, то злотом.
Ледве на місяць наплине прозорая хмара,
Коло на нїй засіяє, мов одсьвіт далекий веселки.
Зорі між дрібними хмарками наче таночки заводять,
Снїг на верхівлї узгіря блищить так яскраво,
Що видаєть ся нераз, мов займають ся раптом вогнї вартові.
Матовим сріблом білїють дахи на будинках,
Тїнї різкі вирізняють балкони, тонкі балюстради,
А кипариси між ними здають ся високими вежами замків;
Листя широке магнолїй важке, нерухоме
Кованим сріблом здаєть ся;
Тїнь фантастична латаній лягла на блискучий поміст марморовий.
Лаври стоять зачаровані, жаден листок не тремтить,
Тихо в садку, тихо в містї, бо пізня година.
Вже й на горі, у будинках вогнїв не багато лишилось
Злотом червоним горіти. — Скрізь тихо,
Тілько поток невидимий гірський як млиновеє ко́ло шумить,
Пісня часами озветь ся десь, ледве лунає…
Часом по вулицї люде проходять безгучно, мов тїнї,
Море далеко лелїє так нїжно, як мрія.
Легкі тумани серпанками сонні долини вкривають.
Тихо і тепло… І сон не бере і робота не йде.
