Я похожаю по свому балконї, що довгий, високий,
Мов корабельний чердак. Видко звідти всї гори,
Неба широкий намет і далекеє море,
Звідти легче й думкам розлїтатись по всїх українах…
Довго я так похожала, а мрії та думи снувались,
Мов на коло́вротї прядиво тонке; порветь ся тай знову прядеть ся.
Часто лїтали думки мої в сторону рідну, —
Снїгом повита, закована льодом лежить вона ген за горами.
Іншії гори згадались менї, вулицї інші й будинки,
Тілько той самий ясний місяченько осьвічує їх в сю хвилину.
Хто там спить? хто не спить? в кого в вікнї видко сьвітло?…
Раптом чогось я згадала велику, сувору будову,
Брами з важкими замка́ми, сторо́жу й високу ограду,
А за оградою — вас, мій товаришу, в клїтцї тюремній.
Що́, коли ви не спите в сю хвилину?
Що́, коли місяць крізь ґрати осьвічує стїни порожні
Сьвітлом холодним і жаским? — Ви може в вікно подивились,
Може вам видко при місяцї місто і вулицї й гори…
Сон не бере і робота не йде, ніч така ясна і — довга…
Раптові зійшла я з балкону і двері засунула міцно.
