…Порвала ся нескінчена розмова.
Тремтить вона мов порвана струна
В моєму серцї. Від одного слова
Розкрила ся в душі моїй труна.
Повстала туга, сном важким приспана,
Повстала велитом і досягла до хмар,
Жаль запалав, прибоєм океана
Загомонїв страшний його пожар.
Ох, той пожар у других будить силу
Ту, що Бастилїї тиранів розбива',
Що визволя' з кайданів волю милу, —
У мене будить він слова, слова!
Товаришу! не можу я мовчати,
Лежить таке прокляття на менї,
Що мушу тугу словом зустрічати:
Вони дзвінкі, мої думки сумні.
Часи глухонїмії не заглушать
Дзвінких думок, вони бренять, бренять, —
Отак невільники руками ледве рушать,
Як на руках кайдани задзвенять.
Нехай же дзвонять голосно кайдани,
Не буду заглушать. Колиб могли
Вони збудить луну і розтроюдить рани
В серцях людей, що мохом поросли;
