У пустинї.
Сказав Господь: „Менї належить помста!
Той, хто не вірить у дива господнї,
Не вартий бачить їх. Поки не згине
Останнїй з вас, отруєних зневірям,
Не ввійде мій народ в обітованну землю!“
Так говорив Господь через свого пророка
І слово боже лунало сумно
Серед пустинї. Потім наш пророк
Зійшов на гору, щоб здалека глянуть
На ту недосяжну обітованну землю,
І більше не вернув ся. Ми сами
Зостали ся у сїй нїмій пустинї.
Тепер куди? На схід? на захід сонця?
На північ? на полудне? Все одно!
Лягти б отут, на сей пісок гарячий
І ждати, поки вихор налетить
І нам насипле золоту могилу.
Але дїтей, маленьких немовлят,
Їх тілько шкода. Чи на те вродились,
Аби у сповитку пізнати голод, спрагу
І смертю марною загинути в пустинї?
