|
Ми підемо пісками навманя,
Приспавши в серцї гадину зневіря,
Одважно дивлячись дочасній смертї в очі.
Чого боятись нам? Палив нам душу роспач,
Поливсь по людях, мов лиха зараза,
І серце розтинав, мов гострий меч,
Умер пророк — на нас мов грім ударив.
Хто наш прово́дар? Та далека мрія,
Недосяжна, як марево пустинї.
Ми вже покарані. Страшнїйше покарати
Сам грізний Бог Адонаї не може.
Ходїм! ачей се гіркеє страждання
Нащадкам нашим скоротить дорогу
До ясної і певної мети!
9/IX. 1898 р.
|
На столїтнїй юбілей Української лїтератури.
У кождого люду, у кождій країнї
Живе такий спогад, що в його в давнинї
Були золотії віки,
Як пісня і слово були у шанобі
В міцних сього сьвіта; не тільки на гробі
Складались поетам вінки.
За пишнії хрії, величнії оди
Король слав поетам-співцям нагороди,
Він славу їх мав у руцї;
За ввічливі станси, гучні мадриґали
Вродливицї теж нагороду давали,
Не знали погорди співцї.
|
