І що-найпишнїйшії дами з придворних
Вдавали на сценї субреток моторних,
Щоб слави і втїхи зажить:
Сама королева здіймала корону,
Спускалась до долу з найвисшого трону
Поетовій мрії служить.
Богам були рівні співцї лавреати
І гордо носили коштовнії шати
У панськім маґнатськім гуртї;
Цьвіли в них і лаври, і квіти барвисті,
І навіть терни їх були позлотисті,
Кайдани — і ті золоті!
Так… в кождій країнї є спогади раю!
Нема тільки в тебе їх, рідний мій краю!
Були й за гетьманів співцї;
З них деякі вічнії співи зложили,
А як їх наймення? і де їх могили,
Щоб скласти хоч пізні вінцї!
Цурались вони кучерявої хрії
І вабили очі їм іншії мрії,
Не вів до палацу їх шлях:
Не оди складали, а думи народу,
Не в стансах прославили милої вроду,
А в тихих, журливих піснях…
Ті вічні піснї, ті єдинії спадки
Взяли собі другі поети нащадки
І батьківським шляхом пішли;
Нїхто їх не брав під свою оборону,
Нїхто не спускав ся з найвисшого трону,
Щоб їм удїляти хвали.
Чоло не вінчали лавровії віти,
Тернів не скрашали нї злото нї квіти,
