„Чи ми вертаємось, чи йдемо на вигнання?“
Питали ся мої думки й піснї.
Мене знов обступала тїсна, щільна
Неволї рідної знайомая стїна
І кожна думка там, що народилась вільна,
Враз блїдла мов невільниця сумна.
Там ангел помсти злий, суворий дух темницї,
Проймав мене знов зором огневим
І мрії чистії, мої гірські орлицї,
Геть розганяв мечем своїм кривим.
Спотворено тодї піснї мої бренїли,
Оті нові, неспівані піснї;
Стурбовано думки крилами тріпотїли,
Мов над огнем метелики нічні.
Нераз було менї так прикро, непривітно,
Як у безлистім гаю під дощем,
Мов у глухую ніч і жаско й неохвітно
І серце знов заходилось плачем.
Тодї менї ота далекая чужина
Здавалась краєм вічної весни.
Так перелїтная приборкана пташина
Про вирій смутно марить в осени.
5/VI. 1899 р.
