Чий дух одважив ся б іти за ним блукати
По тій діброві, як би там між терням
Квітки барвисті вічні не цьвіли?
Зібрав співець мистецькою рукою
Оті квітки і сплїв їх у вінок,
Скропив його небесною росою
І положив на раннюю могилу
Вродливій Беатріче Портінарі,
Що раз колись до нього усьміхнулась,
А в другий раз пройшла, не глянувши на нього,
А в третїй раз на неї він дивив ся,
Коли вона в трунї лежала нерухома.
Вона була для нього наче сонце,
Що сьвітло, радощі й життя дає,
Не знаючи, кому дає ті дари.
І хоч зайшло те сонце променисте,
Він не забув його ні в темряві понурій,
Анї при хатньому багаттї привітному.
Нї на землї, нї в пеклї, нї в раю
Він незабув своєї Беатріче.
Вона одна в піснях його панує,
Бо в тій країнї, де він жив душею,
Він іншої дружини не знайшов.
Він заквітчав її вінцем такої слави,
Якою нї одна з жінок ще не пишалась.
Безсмертна пара Данте й Беатріче,
Потужна смерть не розлучила їх.
Навіщо ж ти, фантазіє химерна,
Менї показуєш якусь убогу постать,
Мов сон зомлїлої людини невиразно?
Нема на нїй вінця, нї ореола,
Її обличчя вкрите покривалом,
Немов густим туманом. Хто вона?
Тож нї один співець її не вславив
І нї один мистець не змалював;
Десь там, на днї істориї, глибоко
