Лежить про неї спогад. Хто вона?
Се жінка Дантова. Другого ймення
Від неї не зосталось, так мов зроду
Вона не мала власного імення.
Ся жінка не була провідною зорею,
Вона, як вірна тїнь, пішла за тим,
Хто був проводарем „Італїї нещасній.“
Вона дїлила з ним твердий вигнання хлїб,
Вона йому багаття розпалила
Серед чужої хати. І не раз
Його рука, шукаючи опори,
Спиралась на її плече, запевне;
Їй дорога була його співецька слава,
Але вона руки не простягла,
Аби хоч промінь перейнять єдиний;
Коли погас огонь в очах співецьких,
Вона закрила їх побожною рукою.
Так, вірна тїнь! А деж її життя,
Деж власна доля, радощі і горе?
Істория мовчить, та в думцї бачу я
Багато днїв смутних і самотних,
Проведених в турботному чеканнї,
Ночей безсонних, темних як той клопіт
І довгих як нужда, я бачу сльози…
По тих сльозах, мов по росї перлистій,
Пройшла в країну слави — Беатріче!
X/25. 1898 р.
