Могутньої хвилї, що такт одбива течії океана,
Думки навіває менї тепер Чорнеє Море —
Дике, химерне воно, нї ладу, нї закону не знає,
Вчора грало-шуміло воно
При ясній, спокійній годинї,
Сьогодня вже тихо й лагідно до берега шле свої хвилї,
Хоч вітер по горах шалено жене сиві хмари.
Так би й лежала я завждї над сею живою водою,
Дивилась-би, як без жалю сипле перли вона й самоцьвіти
На побережне каміння,
Як тїнї барвисті від хмарок злотистих
Проходять по площинї срібно блакітній
І раптом зникають,
Як білая піна рожевіє злегка,
Немов соромливе обличчя красунї,
Як гори темнїють, повиті у білі серпанки,
Вони так спокійно стоять,
Бо їх стереже колоннада сумних кипарисів
Поважних, високих…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
|
Я тілько що знов прочитала
Ваш дужий, неначе у крицю закований,
Міцно узброєний вірш.
Як же за нього я маю віддячити вам?
Байку хиба роскажу, а „мораль“ ви сами вже виводьте,
Битим шляхо́м та крутим
Їхали ми на узгіря Ай-Петрі;
Вже поминули сади-виногради рясні, кучеряві,
Що покривають підніжжя гори, наче килим роскішний,
Ось уже й лаврів, поетами люблених,
Пишних магнолїй не видко,
Анї струнких кипарисів, густо повитих плющем,
Анї платанів роскішних наметів,
