Моє особисте приватне життя було повним порушенням усіх моїх попередніх звичок. Поперше, я, наче вязень, позбавлений був елєментарного людського права — виходити з дому, на вулицю, в люде. Я звик багато рухатись, ходити, але така звичка перечила конечним вимогам специфічного царгородського етикету: посол мав сидіти вдома, а як покидав свій осідок, то конче в авті та в супроводі каваса, в противному разі тратив він престіж та повагу. Старався я удатись до компромісу: виходив з кавасом, який передо мною своїми широкими грудьми роспирав по вузьких царгородських вулицях усіх, хто був на дорозі; але така своєрідна парада, в тутешніх звичаях конечна, не давала жадної приємности. З повним додержанням посольського престіжу можна було лише виїздити на автомобілі, — та де лише автомобіль спинявся, зараз там згромаджувався натовп, цікавий побачити чужоземного посла. Все ж і за таких обставин удалося, власне на початку перебування в Царгороді, оглянути чудові куточки сього казкового міста, що з придбаннями візантійської культури лучить у собі і здобутки своєрідного турецького ґенія. Оглянуто величню, овіяну нашими старовинними лєґендами, св. Софію, нині мечеть мусульманську, інші, перетворені з христіянських церков, мечеті, численні, із стрімкими мінаретами, мечеті турецької будови, серед яких вбірає очі своєю пишною красою мечеть Сулеймана Пишного, казковий архитерктурний витвір старого Сераю, знамениту султанську резиденцію Ільдиз-Кіоск. Правдивим спокоєм напоювали душу мусульманські кладовища з їх стрімкими, таємничими кипарисами. Бувало, пускалися ми з дружиною на риск: відпустивши автомобіль з якого ориґінального закутка Стамбулу, поводились „як люде“, — оглядали місцевість, приглядались до тутешнього життя та й заходили до турецького ресторану з його спеціяльною кухнею; але не завше се обходилось без ускладнень: то побачиш у ресторані знайоме обличчя, що із здивованням дивиться на тебе, — доводилось у таких випадках не пізнавати, — то на вулиці спіткнеш, кого непотрібно. Раз, наприклад, дозволивши собі, проти волі дружини, найбільшу вільність, купивши фруктів, сіли в парку проти Константинівської колони та лише зібралися скористуватись з набутої контрабанди, — аж тут чуємо:„Bon o ur excellence!“
Се не знати яким способом, наче з неба упав, бувший турецький посол на Україні Мухтар-бей. По кількох таких авантюрах довелося врешті покинути сі розваги, бо й холодніше стало та й щодалій все більш бракувало часу.
А посольське ремесло вимагало уваги й часу, — в моїх обставинах, гадаю, в більшій мірі, ніж в обставинах нормальних, бо треба було увесь час, так би мовити, держати руку на живчику тих інтриґ,
