парламент дійсно не скликано на початку 1920 р. Сей парламент вже в дуже незначній мірі мав у собі представників партії Entente libérale, складався більше з уніоністів. На початку лінія поступовання його була стримана та поміркована, але, бувши орґаном малоазійського національного руху та стоячи на його засадах, парламент скоро змінив свою тактику, покликав до суду попереднє правительство. Тоді повторилася київська епопея, лише з іншими дієвими персонажами: царгородські представники Антанти ліквідували парламент тим способом, як було ліквідовано Центральну Раду. Багато членів правительства, парламенту, сенату та видатних громадських діячів було арештовано. На чолі уряду знову поставлено Дамад-Ферід-Пашу. Зроблено було спробу утворити діловий кабінет поза партіями, щоб покликати туди людей, які мали більш популярности в масах та викликали б більше довірря. Але, за згаданих обставин, вся справа була не стільки в людях, як у загальній ситуації та вже, відповідно тому, напрямі політики правительства. Ця політика була непопулярна, маси вимагали рішучої лінії в обороні інтересів нації, — і та нота виразно прозвучала навіть у словах самого султана у відомому інтервю кореспондентові „The Morning Post“.
Щодалі обставини для вирішення долі Туреччини складалися все більш відмінно, ніж попереду. Коли турецька делєґація їздила на мирову конференцію, можна було схилити Туреччину до таких умов, що пізніше вже не задовольняли мінімума турецьких жадань. Про поділ Туреччини в тому масштабі, як про се планувалося на початку, не могло бути й мови. Пізніш ще говорилося про мандат над Туреччиною, який врешті розумілося навіть у найбільш уґодових кругах не як політичний, а адміністративний — з обмеженням відповідної держави лише до права реорґанізувати в Туреччині поліцію, суд, фінанси, громадські роботи та з зазначенням, що за певний час мандатне право має припинитися. А що далій перемагала течія, що обстоювала повну суверенність Отоманської держави[1].
Конюнктура значно змінялася в добрий для Туреччини бік, і найвиразніше се виявилося в справі окупацій Малої Азії військом Антанти,
- ↑ До Парижу, на Мирову Конференцію, їздили делєґації двох урядів — царгородського та ангорського. Антаґонізм між тими делєґаціями що-далі завдавав більше клопоту европейській дипломатії, ніж самим туркам, бо, за всієї протилежности своїх напрямів у внутрішніх справах, турецькі патріоти найрізніших напрямів однаково обстоювали свої національні інтереси перед зовнішнім світом. Врешті антантофіли й націоналісти обєдналися на одній думці, поділяючись лише щодо тактики; перші йшли старими стежками Абдул-Гаміда, стараючись посварити та розєднати союзників, другі просто й рішуче вимагали негайного звільнення території. Можна без перебільшення сказати, що Клемансо та Лойд-Джордж були правдивими двигунами турецької самосвідомости.
