працю та й саме його існування. Почалися в тім напрямі і більш активні заходи. З огляду на перлюстрацію посольської кореспонденції довелось для зносин із зовнішнім світом користуватись ріжними оказіями, при чому найбільш відповідною була пересилка кореспонденції через тих урядовців, що я їх поволі одсилав з Царгороду. Але припинився і цей спосіб, коли на початку вересня у аташе Посольства О. Ратгауза з його дружиною зроблено на пароплаві трус, перед самим одїздом, і забрано почту. Пані Ратгауз знайшлася сказати контр-розвідчикам, потрясаючи своїм рідикюлем: „То, може, ви і в дамських рідикюлях маєте ритися“. Обезкуражені контр-розвідчики відповіли на се, що до дамських рідикюлів їм нема діла. А там якраз були важливіші листи та гроші? — хоч — розуміється, в цілій кореспонденції не було та і з самої суті речі не могло бути нічого з того, що з російського боку закидалося Посольству.
24 вересня відбулася нарада Високих Комісарів з участю ген. Агапієва, а другого дня зроблено трус у Посольстві. Коли рано я прибув з Терапії до Посольства, там уже була союзна поліція, на чолі з анґлійським полковником Максвелем, та серед неї виднілося кілька „добрыхъ русскихъ лицъ“ у цивільному убранні. На мій запит, що се все значить, полк. Максвель пояснив, що з наказу Високих Комісарів має зробити трус у Посольстві. „З якого права“? — „З наказу моєї влади“. — „Де той наказ?“ — „Переказую його на словах“. — „Се насильство!“ сказав я з обуренням. — „Так!“ — лише відповів мені шеф союзної поліції[1].
Проти фізичної сили ради не було. Довелося вийти з помешкання Посольства. В тому помешканні, під українським прапором, залишилися добровольчі аґенти, яким союзна контр-розвідка доручила перевести ревізію. Біля Посольства поставлено знадвірню охорону. Я послав ноту протесту союзним комісарам, відписи — Високій Порті та представникам нейтральних держав. Подано докладні телеграми до
- ↑ Настрій мій в часі сього інциденту піднісся до високої міри напруження завдяки ще такій обставині. Представник кубанського уряду в Парижі, на Мировій Конференції, мій давній знайомий Л. Л. Бич переслав через свою дружину доповідь кубанському урядові і доручив їй познайомить з тою доповіддю і мене. Доповідь — біля 100 сторін in folio — була надзвичайно інтересна, особливо для мене з огляду на мою відірваність од українського дипломатичного світу, і я просидів над нею до глибокої ночі, щоб на ранок її оддати. А коли я ранком приїхав до Посольства, саме тоді обсіли його антантсько-добровольчі аґенти та лише чекали на мене, щоб »оформити спряву«. За всієї важливости тої події, що мала всю мою увагу зайняти, дуже пекла мене думка, що в мойому портфелі лежить довірений мені документ, який, попавши до рук добровольців, може мати прикрі наслідки для кубанського уряду, що його тоді опанували добровольці. Думка так посилено працювала над урятуванням того документу, що коли мій портфель врешті таки попав до невідповідних рук, то кубанської доповіди там вже не було.
