я маю згадати якусь неприємну річ, але в ту ж мить я забув про собак.
Просто переді мною, ступнів на п'ятдесят, у мальовничому безладді розсипано було якесь чудне сіре каміння круглясте й конічне, якого я зроду не бачив у даґестанських степах. Що це мало бути? Невже це був той самий табун, що так таємничо провалився крізь вогку від снігу землю.
Я ще раз глянув на каміння. Якщо це був колись табун птахів, то, він, очевидно, закам'янів тисячу років тому. З секунду я вагався, чи мені підійти глянути на чудне конічне каміння, а чи йти далі. Тоді я зробив крок у напрямі закам'янілого музею і в ту ж мить, без найменшого переходу, величезний табун знявся вгору і замерехтів у повітрі тисяччю срібних крил.
Я вистрелив двічі… одна, дві, три хохітви посипались на землю і стрибали між бур'янами. Я кинувся їх збирати і в цей момент мене знов опанував той самий туманний, прикро неприємний спомин. Підранені хохітви врозтіч тікали від мене і тепер я вже ясно чув близькі, сиплі голоси собак.
Коли я управився підібрати пару хохітов і, тримаючи їх за шийки, ловив третю, з-поза бур'янів виринуло з п'ятеро собак. Передні вже не гавкали, а просто поволі йшли до мене. Чортова хотітва тікала прямо їм у зуби. Я вирішив, що з мене вистачить двох і все ще, тримаючи їх у руках, вони були живі, я не міг їх приторочити, почав помалу відступати.
Але я вже проходив у кожусі й важких чоботях кілометрів із двадцять та й взагалі, навіть голий і свіжий я, очевидно, не міг би втекти від
